Цей погляд Драгоманова дуже заважив на формуванні політичної психології наступних поколінь. Тим поглядом перейняті в нас і досі всі ліві групи, як на Великій Україні, так і в Галичині. Той погляд, що виключає творчу ролю активної меншости ("інтелігенції" Франка) – є й досі причиною трусости наших національних "верхів", невміння активно вести за собою маси; страху виступити з ідеологією в даний момент у масі непопулярної; причиною їх безнадійного опортунізму, який, щоб бути "з народом" у момент історичних поразок, конче йде в Каноссу... Нашій "національній меншості" бракувало чеснот, потрібних усякій аристократії: відваги вибирати й приказувати: наш Гриць усе ховався за пліт "громадської думки" і "волі народа".
РОЗДІЛ VII
ПЛЕБС VERSUS НАЦІЯ, УТОПІЯ VERSUS ЛЕГЕНДА, ХУТОРЯНСЬКА "КАЛЬОКАҐАТІЯ"
Коли ми схочемо обняти однією формулою всі зазначені в попередніх розділах прикмети нашого провансальства, то нам доведеться шукати цю формулу в його відповіді на питання взаємовідносин між одиницею (або їх сумою) і нацією з одного боку, а з другого – між різними націями. І в однім, і в другім випадку (хоч з першого погляду видається інакше) ставить наше провансальство "партикулярне" понад "загальне". В обох випадках іґнорує воно волевий чинник націоналізму: не нація, лише що інше є causa sui; волевий, моторовий центр націоналізму лежить не в нім самім, лише поза ним; формально – ця воля обмежується (у нашого провансальства) – санкцією інтелекту, експерименту ("законів суспільного життя") і "спільною правдою"; матеріяльно – всякими на позір "вищими", та, в суті речі, партикулярними ідеями ("нищої братії", "черні", кляси, провінції, "людськости").
Ми бачили тут інстинктову ненависть, з якої всі ідеологи провансальства (праві й ліві) ставилися до слів – "панування", "влада", "окультна сила" держави, нація "милостію Божію"; до права нації визначити національну приналежність своїх членів, до національного "афекту", "пристрасти", до безмотивної національної волі, що ставить себе над поодинокими одиницями, над даним поколінням, над провінцією і т. п. В цім ставленні провансальства було надзвичайне примітивне розуміння національного колективу, як і колективу взагалі. Для середньовічної філософії (номіналістів), в розгарі спору про universalia, "універсальне" було лише сума "окремих", обнята одним і тим самим ім'ям, словом, Універсальне – це було тільки збірна назва для різних речей, і поза ними не мало ніякої реальности. Так думали і наші провансальці про націю. Для них ідея нації (її бажання, потреби) не могли існувати як forma separata (Томаса), зі своїми власними завданнями й цілями, не зв'язаними з хвилевими цілями й бажаннями одиниць. Так як homo значило для них стільки, що omnes homines, так і "народ" не більше, як "всі люди", Грицько, Петро, Семен та ін., так що цілі народу, які відрізнялися від стремлінь Грицьків і Петрів (їх "свободи" і "щастя") або старалися підчинити собі ці останні, – були "окультизмом", а в партійній агітації – "зрадою інтересів народу". Так прийшло до утотожнення (національного) гурту з механічною сумою його поодиноких членів; його інтересів – з примітивними інтересами їх, а головне, до заперечення права нації хотіти, права накидувати свою волю одиницям, племенам, провінціям, поколінню. Для наших націоналістів, як у Спенсера, – не існувало соціяльного censoriumy, а тому добробут аґреґату, взятий окремо від добробуту одиниці, не міг стати метою, до якої треба стреміти. Модерна соціологія вчить, що є спеціяльні роди вчинків, думань і почувань одиниці, які силою себе їй накидують; що багато з цих почувань не є "наше власне діло, а припливають на нас із зовні", з колективу. Тому для соціолога, якась думка або почуття є загальним тому, що воно колективне (себто має менше або й більше обов'язуючу силу), але для провансальця – який визнає лиш те, що бачить – коли якесь почуття колективне то тільки тому, що воно загальне[176-1]. Життя, свобода, щастя всіх є для нього колективним ідеалом, бо це ідеал загалу Грицьків і Петрів. Думка, що боротьба, експансія нації і т. п. мають бути метою одиниць, тому, що це потрібне для цілого – є для провансальця найбільш абсурдною річчю в світі. Лиш "теологи" безпардонно касували самовистарчальність окремих речей, підкреслюючи першенство "загального", ідеї, "вічного". В тім і був Гераклітів момент філософії тих "теологів", так ненависної соціяльним епікурейцям. Провансальці мали свою теорію: в них не "поодиноке" означувалося "цілим", не випливало з нього, а навпаки, "ціле" було витвором поодиноких речей, що існували вже перед тим. Це був послідовний атомізм, який приводив до анархізму, подібного до Штірнерівського, хоч він і носив маску "людяности" і "громадськости". Фоєрбах проголосив "дух", "ідею" – "теологічною примарою", признаючи одиноко реальним тілесну, змислову людину, але він визнавав ще права колективу. Штірнер – а за ним і наші провансальські анархісти – неґують права колективу (помимо своєї фразеології). Єдино потрібним для них є "поодиноке". Тільки що в Штірнера це "поодиноке" є "die selbstherrliche Personlichkeit", а в наших провансальців – це пасивно терпляча, "людина". Але і один, і другі не позволяють колективові втручатися в її "права".
В цьому атомістичному розумінні нації, на перший погляд, суперечив провансальський космополітизм, інтернаціоналізм, який все ж ставив якусь цілість над одиницями, "загальне" над "окремим". Але це на перший і поверховний погляд. Бо це дійсно був провансальський космополітизм, себто він виходив з заложення не колективу, лише тієї самої одиниці. Пацифіст, що стрінувся в окопах з противником, розумує: "ми, особисто, не маємо нічого один проти другого, він не більше потребував вбивати мене, як я його". – Із цього розумування виводиться злочинність війни (в тім числі й визвольної). Це був світогляд примітивної людини, яка не визнає за колективом інших інтересів, як за окремою людиною. Коли людина ця особисто не має нічого проти другої, значить і нація не має нічого проти другої, бо нація, це ж ніщо інше, як сума таких самих окремих одиниць. З цього власне підкреслення моменту "окремого" виріс наш провансальський космополітизм, заперечення національної зверхности; вийшла наука про те, що "всі люди брати", про загально людські інтереси" і т. п. Тут не на одиницю накладалися певні тягарі, певна ідеологія в ім'я загальної правди, лише чисто особисту правду проектувалося в площині колективних інтересів. Їх інтернаціоналізм не був створенням вищого колективу (Pax Romana, British Empire), лише приборканням уже існуючого (національного), увільнення одиниці, юрби, від усяких приказів згори, а головне – увільненням від вічного закону боротьби за існування між націями... "Людськість", "космополітизм", "інтернаціоналізм" – то не був мужній інтернаціоналізм Dei gratia пануючих, що з своєї ідеї робили інтернаціональну, підчиняючи їй слабші. Ні, цей "інтернаціоналізм" – був їх "тихим пристановищем", де вони збігалися – мов стадо овець перед громовицею – разом, в юрбу: до Ліґи Націй , до пацифістичних товариств, так само як до веґетеріянських і протиалькогольних, щоб працювати "в любові й братерстві", бо не мали сили стояти самітно, зробити з себе якийсь осередок, коло якого крутилося б все інше. Так зі своєї атомістичної теорії наше провансальство прийшло – до занику ідеї (національного) колективу, ідеї нації, що має волю над "окремим", до проголошення права вибору на річ племінного "піднаціоналізму", або космополітичного "націоналізму", до розпорошення самого поняття нації.