Пенні Сновбім і Панч Джиммі Джон дуже зайняті картопляними жуками. Мені картопляні жуки не подобаються. Коли Панч Джиммі Джон сказав, що я відважна дівчина, бо не боюся мишей, то Пенні сказав: "Ох-хо, посади на неї жука і подивися, яка вона хоробра". Тішуся, що Панч не почав мене випробовувати, боюся, що я б не витримала.
Передні двері затиналися, то я позичила у Метрового Крока рубанок і їх підправила. А ще я залатала штани Малого Джона. Місіс Сновбім каже, що вона вже не дає ради їх латати і його малий зад зовсім голий.
Місіс Малий Доналд збирається показати мені, як робити мармелад. Вона його зберігає у малесеньких кам'яних горщиках, але я зберігатиму в звичайних банках.
Дядько Гробовик попросив мене написати лист до його дружина, яка поїхала в гості до Галіфаксу. Я почала писати: "Моя дорога дружино!", але він сказав, що ніколи так її не називав, то вона ще перевернеться, як таке побачить, тому ліпше написати: "Люба Ма!". Він каже, що міг би й сам написати, але він в орфографії нуль без палички.
Мамусю, я тебе люблю, люблю, люблю."
Джейн схилила голову на лист і проковтнула клубок у горлі. Якби ж мама була тут… з нею і з татом…, вибиралася купатися з ними…, лежати на піску з ними…, їсти свіжу форель зі ставка з ними…, сміятися з ними з маленьких домашніх жартів, які вони постійно вигадували…, бігати з ними під місяцем… як би це гарно було!
25
Тітуся Ем прислала на Ліхтарний Пагорб запрошення для Джейн Стюарт прийти до неї в гості.
— Мусиш піти, — сказав тато. — У наших палестинах запрошення тітусі Ем — це як наказ королівської особи.
— А хто така тітуся Ем?
— Благослови мене Боже, щоб я точно знав. Або місіс Боб Баркер, або місіс Джим Грегорі. Я ніколи не міг запам'ятати, хто був її останнім чоловіком. Ну, але це й неістотно… Всі називають її тітусею Ем. Вона заввишки мені по коліна і така легенька, що раз її перенесло вітром на другий берег затоки і назад. Але з неї мудрий старий гоблін. Мешкає при маленькій бічній дорозі, ти ще колись про ту дорогу питала, — пряде, тче і фарбує шмаття на хідники. Фарбує добрими старосвітськими барвниками з трав, кори та лишайників. А чого вона не знає про фарби, того й знати не варто. Її фарба ніколи не вицвітає. Найкраще піди цього вечора, Джейн. А я займуся третьою піснею епосу про Мафусаїла. Він ще зовсім молодий парубок, йому ледве триста років.
Спершу Джейн наївно вірила у цей Мафусаїлів епос. Але тепер це вже стало звичним жартом Ліхтарного Пагорба. Коли тато казав, що мусить скласти ще одну пісню, Джейн знала, — насправді йому треба написати якийсь глибокодумний трактат для "Вечірнього Вісника" і не треба йому заважати. Він не заперечував проти компанії, коли писав поезію — любовну лірику, ідилії, сонети, — але за поезію погано платили, а "Вечірній Вісник" добре платив
Після вечері Джейн вибралася до тітусі Ем. Сновбіми, які вже з обіду не тямилися від хвилювання, хотіли у повному складі її супроводжувати, але Джейн відмовилася від ескорту. Тоді вони всі ошаліли з люті і — окрім Дранки, яка вирішила, що леді не повинна нікому накидатися, та пішла додому, до Голодної Бухти, — уперто йшли слідом за Джейн, тримаючись огорож, вдаючи переляк і викрикуючи глузливі фрази, у той час, як Джейн гордовито простувала серединою дороги.
— Диви, як у неї смішно стирчать вуха! — кричав Пенні.
Джейн знала, що вуха у неї не стирчать, то й не переймалася Але вже наступним реченням перейнялася.
— Ти там точно зустрінеш крокодила при дорозі, — загукала Карвей. — Він страшніший за корову!
Джейн здригнулася. Звідки Сновбіми знали, що вона боїться корів? Вона думала, що дуже мудро це приховує.
Язики Сновбімів розв'язалися і вони засипали Джейн шквалом образ.
— Чи ви коли бачили таке гонористе дівчисько?
— Приндиться, як кицька у бричці, правда?
— Вона для нас завелика пані!
— Я завжди казав, що вона задирає кирпу!
— А думаєш, що тітуся Ем дасть тобі якусь перекуску?
— А як дасть, то я знаю, що то буде! — репетував Пенні. — Малиновий оцет, два тісточка і кусник сиру. Хо! Хто б то їв? Хо!
— Закладуся, що вона боїться темряви.
Джейн, яка зовсім не боялася темряви, холоднокровно мовчала.
— Ти тут чужа, — сказав Пенні.
Все, що вони казали досі, нічого не важило, — Джейн знала своїх Сновбімів. Але це її розлютило. Вона — чужа! На її любому острові, де вона народилася! Джейн різко зупинилася перед Пенні.
— Ну, постривайте, — сказала вона з концентрованою їддю, — хай ще хтось з вас прийде вилизати горщик.
Усі Сновбіми відразу зупинилися. Вони про це не подумали. Краще було не дратувати більше Джейн Стюарт.
— Та, ми не хотіли ранити твої почуття… чесно, — запевнила Карвей. Вони гуртом пішли додому, але невгамовний Малий Джон ще обертався і кричав:
— Бувай здорова, костомахо!
Позбувшись Сновбімів, Джейн із великим задоволенням ішла собі далі. Найприємнішою рисою життя у Ліхтарному Пагорбі було те, що вона могла йти, куди її воля, — і ніхто її не критикував і нічого їй не забороняв. Джейн тішила можливість познайомитися з бічною дорогою, біля якої мешкала тітуся Ем. Її часто цікавило, куди веде та дорога, — та скромна маленька дорога, що звивалася між ялинами і смереками, які намагалися сховатися за її поворотами. Повітря було сповнене аромату нагрітих сонцем трав і їх насіння, дерева розмовляли з нею якоюсь забутою чудовою мовою давніх днів, кролики стрибали між папороттю, інколи вискакуючи з неї. У долинці при узбіччі дороги вона побачила вицвілий напис…, криві чорні літери на білій дошці, яку багато років тому приткнув тут якийсь старець, що досі давно помер: "Гей, хто спраглий, прийди до води".
Джейн пішла туди, куди показувала стрілка, — по чарівній стежці між деревами, — і знайшла глибоке чисте джерело, обкладене замшілими валунами. Схилилася і пила, зачерпнувши воду смаглими долонями. Нахабна білка на старому буку зачепила її, а Джейн їй відповіла. Хотіла б побути там трішки довше, але західне небо над верхівками дерев уже золотилося і їй слід було поспішити. Вийшовши із долини зі струмочком, побачила будиночок тітусі Ем, що, наче котик, згорнувся калачиком на схилі пагорба. До нього вела довга стежка, обросла білими та золотими безсмертниками.