В м. К. він і зблизився з сім'єю Туганонвських і такими тісними узами прив'язався до дітей, що для нього стало, душевною потребою бачити їх кожен вечір. Коли траплялось, що панночки виїжджали куди-небудь чи служба затримувала самого генерала, то він щиро сумував і не знаходив собі місця в великих кімнатах комендантського будинку. Щоліта він брав відпустку і проводив цілий місяць в маєтку Тугановських, Єгоровському, віддаленому від К. на п'ятдесят верст.
Він всю свою приховану ніжність душі і потребу сердечної любові переніс на цю дітвору, особливо на дівчаток. Сам він був колись одружений, але так давно, що навіть забув про це. Ще до війни дружина втекла від нього з проїжджим актором, захопившись його оксамитовою курткою й мереживними манжетами. Генерал посилав їй пенсію аж до самої її смерті, але в будинок до себе не пустив, незважаючи на сцени каяття й слізні листи. Дітей в них не було.
V
Всупереч сподіванню, вечір був такий тихий і теплий, що свічки на терасі і в їдальні горіли нерухомими вогнями. За обідом всіх забавляв князь Василь Львович. У нього була незвичайна і дуже своєрідна здібність розповідати. Він брав за основу оповідання дійсний епізод, де головною дійовою особою був хто-небудь із присутніх чи спільних знайомих, але так згущував фарби й при цьому говорив з таким серйозним виглядом і таким діловим тоном, що слухачі надривалися зо сміху. Сьогодні він розповідав про невдале одруження Миколи Миколайовича з одною багатою і красивою дамою. В основі було тільки те, що чоловік дами не хотів давати їй розводу. Але в князя правда чудово переплелася з вигадкою. Серйозного, завжди, трохи бундючного Миколу він змусив вночі бігти по вулиці в одних панчохах, з черевиками під пахвою. Десь на розі молодого чоловіка затримав городовий, і лише після тривалого й бурхливого пояснення Миколі вдалось довести, що він товариш прокурора, а не нічний грабіжник. Одруження, за словами оповідача, трохи-трохи не відбулось, але в найкритичнішу хвилину відчайдушна банда лжесвідків, що брали участь у ділі, раптом забастувала, вимагаючи додачі до заробітної плати. Микола, з скупості (а він і справді був скупуватий), а також будучи принципіальним противником страйків і забастовок, рішуче відмовився платити зайве, посилаючись на відповідну статтю закону, підтверджену думкою касаційного департаменту.
Тоді розсерджені лжесвідки на відоме запитання: "Чи не знає хто-небудь з присутніх приводів, що перешкоджають здійсненню шлюбу?" — хором відповіли: "Так, знаємо. Все показане нами на суді під присягою — суцільна брехня, до якої нас примусив погрозами і насильством пан прокурор. А про чоловіка цієї дами ми, як обізнані особи, можемо сказати лише, що це найшановніша людина на світі, цнотлива, як Йосиф, і ангельської доброти".
Напавши на нитку шлюбних історій, князь Василь не помилував і Густава Івановича Фрієссе, чоловіка Анни, розповів, що він на другий день після весілля з'явився вимагати за допомогою поліції виселення молодої з батьківського будинку як такої, що не має окремого паспорта, і вселення її на місце мешкання законного чоловіка. Правдивого в цьому анекдоті було тільки й того, що в перші дні заміжнього життя Анна повинна була безвідлучно бути біля хворої матері, тому що Віра спішно виїхала до себе на південь, а бідний Густав Іванович впав у тугу і відчай.
Всі сміялись. Посміхалась і Анна своїми примруженими очима. Густав Іванович реготав голосно і захоплено, і його худе, гладенько обтягнуте блискучою шкірою обличчя, з прилизаним рідким, світлим волоссям, з запалими орбітами очей, скидалось на череп, що оголював під час сміху препогані зуби. Він досі палко кохав Анну, як і в перший день шлюбу, завжди намагався сісти біля неї, непомітно доторкнутися до неї і впадав біля неї так закохано й самовдоволено, що часто ставало за нього і жаль і ніяково.
Перед тим як вставати з-за столу, Віра Миколаївна машинально порахувала гостей. Виявилось — тринадцять. Вона була забобонна й подумала про себе: "Оце недобре! Як мені раніше не спало на думку перерахувати? І Вася винуватий — нічого не сказав по телефону".
Коли у Шеїних чи у Фріессе збирались близькі знайомі, то після обіду звичайно грали в покер, тому що обидві сестри до смішного любили азартні гри. В обох родинах навіть виробились щодо цього свої правила: всім, хто грає, роздавались порівну костяні жетончики певної ціни, і гра тривала доти, поки всі кісточки не переходили в одні руки, — тоді гра на цей день припинялась, як би партнери не наполягали на продовженні. Брати з каси жетони вдруге суворо заборонялось. Такі суворі закони були виведені з практики, для приборкання княгині Віри й Анни Миколаївни, які в азарті не знали ніякого впину. Загальний програш рідко досягав ста — двохсот карбованців.
Сіли за покер і на цей раз. Віра, яка не брала участі в грі хотіла вийти на терасу, де накривали до чаю, але раптом її з дещо таємним виглядом викликала з вітальні покоївка.
— Що таке, Дашо? — з невдоволенням запитала княгиня Віра, йдучи в свій маленький кабінет, поруч із спальнею. — Що в вас за дурнуватий вигляд? І що таке ви крутите в руках?
Даша поклала на стіл невелику квадратну річ, загорнуту дбайливо в білий папір і старанно перев'язану рожевою стрічечкою.
— Я, їй богу, не винна, ваша світлість, — залепетала вона, спалахнувши рум'янцем від образи. — Він прийшов і сказав.
— Хто такий — він?
— Червона шапка, ваша світлість... посильний.
— І що ж?
— Прийшов на кухню і поклав ось це на стіл. "Переїдайте, каже, вашій пані. Та тільки, каже, в їхні власні руки". Я питаю: від кого? А він каже: "Тут все зазначено". І з тими словами побіг геть.
— Ідіть, доженіть його.
— Ніяк не доженеш, ваша світлість. Він приходив серед обіду, я тільки вас не зважувалась потурбувати, ваша світлість. Півгодини минуло вже.
— Ну, добре, йдіть.
Вона розрізала ножицями стрічку і кинула в кошик разом з папером, на якому була написана її адреса. Під папером був невеликий ювелірний футляр з червоного плюшу, мабуть, щойно з магазину. Віра підняла кришечку, підбиту блідоголубим шовком, і побачила втиснутий в чорний оксамит овальний золотий браслет, а всередині його дбайливої складену красивим восьмикутником записку. Вона швидко розгорнула папірець. Почерк видався їй знайомим, але, як справжня жінка, вона зараз же відклала записку набік, щоб подивитись на браслет.