Спринцовка. Калавур! Я зовсім не хочу... у мене немає часу, у мене позачергова робота, а крім того, я оддав учора шити штани, пропаде матеріал, настояща діагональ!
Поет. Дурень, йолопе. Не так-то й легко попасти в пекло — тільки раз на рік відчиняються його двері, а пропускають туди тільки одну людину, та й ту складають попереду з кількох сотень подібних душ. Невже ж ти гадаєш, що кожний дурень, ось як ти, має окрему душу? Треба принаймні півтори сотні отаких, як ти, хвершалів, щоб утворити щось подібне на бліду тінь справжньої людини, та й ту перемацають попереду двадцять чортів та подивляться в двадцять каталогів, поки не побачать, чи є в цій душі бодай одна оригінальна власна рисочка, якої немає в інших душах. Це тобі не драматична поезія, куди можна пертись без жодної оригінальності, це ж таки пекло.
Марко. То чого ж тоді чекають всі ці тіні?
Поет. У тім-то й прокляття цієї станції, що на ній нудьгують між життям та пеклом, не маючи надії ні на те, ні на те. І немає гіршої муки, ніж згадувати минуле життя, та зрозуміти, як мало зробив.о. розуміти, що не зробив того, що міг зробити і що немає сили, щоб виправити твої помилки... І немає найдурнішого дурня, щоб не мучився гіркими спогадами про те, чого він не взяв од життя.
Спринцовка. Оце вірно! Давав мені торік Панаженко двадцять золотих п'ятьорок за велосипеда — не продав, а тепер прийшли солдати та забрали дурно. От дурень... Тьфу! Ні за собаку проґавив...
М аср к о. Ну, а ти? Чого ж ти тут? Ти ж поет. То коли ж і писати, як не тепер, коли життя зворухнулося з такою могутньою силою, коли воно прокинулося після столітнього сну. Адже ж поети тільки й мріяли про таку годину.
Поет (похиляє голову). Даремно вони мріяли, чоловіче... Так, життя прокинулось, але разом з ним народився і новий дух — дух маси, дух колективної творчості. Він дужчий, ніж усі славетні поети всіх часів, і тільки він здолає змалювати всю широчінь нового життя... І з того часу немає мені місця ні в житті, ні в пеклі, бо вони переладнали всі струни, і не можу я злитися з великим колективним духом. І ось блукаю я на цій проклятій станції без надії, без мрії, без просвітку... І даремно стукаю я в пекельні двері, бо не зумів я зробити в житті всього, чого вартий був мій індивідуальний дух... Але дивіться, чогось знов заворушились. Невже ж справді будуть посилати в життя? Дивись, як кинулися всі до віконця.
Загальний рух — усі кидаються до правого віконця, штовхаючись та тискаючи один одного. Віконце відчиняється. Крізь юрбу протискається з канчуком у лапах чорт у френчі, з-під якого висувається хвіст. За чортом іде слідом А н к е т о в, замухришного вигляду суб'єкт (людина) із скуйовдженими вусами та борідкою, в окулярах і з аркушем в руках.
Анкетов (дивлячись на юрбу поверх окулярів). Тихше! Тихше-бо, панове. Не товпіться! Прошу додержувати черги. Є одне місце в життя.
Гомін і галас покриває його слова.
Анкетов. Та тихше-бо, панове! Тихше, бо я не буду казати. Ёкхм-гм. Є одне місце в життя на землі. Умови: місцеперебування — місто Париж, до 10 літ — дитячий будинок, з 10 до 17 літ — бульвари, з 17 до 25— поденна робота і війна, з 25 до'ЗО літ — тюрма та лікарня, в 34 роки — смерть від туберкульозу. А проте, замість туберкульозу надається можливість вибрати іншу хворобу. Стать однакова яка. Релігія — католицька. Екхм-гм.
Тіні. Я! Я! Мене! Мене надішліть! Я вже двадцять років стовбичу тут. Мене! Мене! Ти й так жив 70 років. Зараза! А ти? Тебе вже посилали... А ти бачив? Мене!
Сварка, лайка, бійка.
Анкетов. Та тихше-бо, товариші! Будьте ж культурні, додержуйте черги. Прошу підходити по одному до віконця, треба насамперед заповнити анкету. (Зникає.)
Крик, галас, товкотнеча збільшується, всі шарахаються до віконця. Жінка кидає дитину і теж протовплюється до вікна. Юнак кидає батька і поривається до віконця.
Старий (блукає один, простягаючи руки, не бачачи і спотикаючись). Костю!.. Сину мій!.. Костю!.. Де ж ти? Рідний мій!..
Товкотнеча, крики, лайка. З віконця "Довідки" вилітає багато великих мильних бульб. Юрба шарахає. Товкотнеча і крики збільшуються. Чорт починає цьвохати всім своїм-канчуком. Марко, що стояв увесь час, взявшись за голову, хапає тепер
чорта за комір.
Марко (гримає). Ти чого тут б'єшся! Де начальник станції? Анахтеми, мерзавці, шахраї! Я вам покажу, як людей мордувати. (Віднімає у нього канчука і починає його бити.) Зараз же повернути мені мої накладні, сто чортів вам у пельку... Я вам покажу, як затримувати вагони Червоної Армії!..
Чорт тікає, Марко женеться за ним, обидва вибігають уліво. Віконце зачиняється. Тіні зникають. Тієї ж хвилини на перон увіходить Ліліт — цариця пекельна з молодим дженджуристим чортом у френчі без хвоста. Ліліт — чудової краси жінка в шикарному вбранні червоного шовку паризької моди, з лорнетом
У РУШ-
Ліліт. Що таке? Що за бешкет? Невже ж знайшлася нарешті смілива тінь, що сколихнула це сонне царство? Мсьє Козерог, довідайтесь, будь ласка, в чім річ, хто це такий і чого він хоче.
Дивиться в лорнет в той бік, куди побіг Марко. Обережно увіходить зліва Хламушка в звичайному своєму вигляді і в "котячих" чоботях і прислухається.
Хламушка. А тут-таки тепло, хоч і сонця не видно. Певно, дрова дешеві, настоящий курорт. А як добре пахне, неначе у нас в Харкові, коли асфальт на протуварі варять.
Козерог (почтиво й гаркавлячи). Я й так знаю, царице... Це просто укгаїнський 'солдат, або, як вони тепер звуться, "чегвоноагмієць"... Я скажу, щоб його виштовхали, царице.
Ліліт. Солдат? Український? Та ну! Солдат у пеклі.. Це звучить, як чарівна казка старих часів... Але чого він хоче?
Козерог. Він шукає, царице, 26 вагонів з речами своєї частини. Але ми вкгали в нього накладні — ось (виймає), і хоча вагони у нас, але сегіепаітепі він їх не дістане. (Регоче.)
Ліліт. Невже ж він такий сміливий, що не злякався самого пекла! О, якби він здобув для мене мій рідний Смарагд, чарівну країну моєї молодості. Чудовий, прекрасний Смарагд, де я була такою щасливою, коли ще не стала бездольною царицею цього хмурого пекла. І коли ви розпові-дали*мені про вашу Україну, мені так і здавалося, що я бачу чарівний край моєї молодості, зелені луги та срібні води, в яких я бавилась вільною принцесою далекого Смарагду. Але, мабуть, не судилося мені знайти сміливу душу, щоб відважилась здобути для мене мій Смарагд від жадливих гномів, що ним опанували. (Співає.)