З одного боку, насідалися Зеров із Хвильовим на просвітянщину, гопакерію та шараварно-смушкову сивуху, а з другого боку, підручники діялектичного матеріялізму стверджували, що дурман національної романтики в пролетарській державі — реакційне явище і знаряддя в руках буржуазних націоналістів. О!
Реакційними дівчатами їм ажніяк не хотілося бути, вони себе вважали наймодернішими. Забравшись у затишний куточок, звірялися вони одна одній, як то трудно вирвати із серця цю солодку історичну минувшину з чайками на синьому морі, із запорожцями, козаком Мамаєм, з Байдою, Залізняком, Супруном… Але нічого не вдієш, треба дивитися вперед, а не назад. І Бадьора давно ще так казав. От, махнівщина. Це ж у ній зібралися, власне, внуки-правнуки запорізької сваволі. В наш час — час реконструкції народнього господарства, перебудови світу, Дніпрельстанів і тракторів — широка душа запорожця перевелася на звичайного махнівця-головоріза й п’яного грабіжника тим, що їй не дано єдино вірного напрямку, сучасних великих ідей вселюдства. Або: гетьман із своїми карателями. Хіба ж можна виймати експонати з музею й гальванізувати трупи?
Але з петлюрівськими ділами вже не так легко було упоратися двома-трьома словами. Мар’яна хоч і була ще мала, а пригадує те народне піднесення, той вир сил, той ентузіязм… Наші прийшли! Наші — то всіх. Тепер часто читаєш у газеті: "петлюрівські погромницькі банди". А то ж не банди були, а регулярне військо. Мар’яна добре пригадує. Брехня, що пишуть тепер, ніби петлюрівці вчиняли жидівські погроми. Навпаки, коли заходили петлюрівці, то вже ніхто не боявся. Бо так: коли наближалися червоні, то наперед бігла чутка, що вони різатимуть усіх підряд, крім жидів; коли входили німці, то баби прощалися з своїми курми, свиньми, коровами; коли приходили денікінці з погромами, пір’ям у повітрі й пожежами — тремтіли жиди. Одні тільки петлюрівці…
Мар’яна Васанті розказує! Та ж розстріляні за петлюрівство шваґер і сестра Васантині були вчителі. Дядько її петлюрівець — офіцер з війни. Там була вся наша інтеліґенція. Роман закінчив саме гімназію, коли…
Васанта тут робить деяку павзу в своїх спогадах, бо є такі речі, що навіть на самоті з собою не сміють виринати на поверхню думок. Мар’яна про те й поготів не знає. І нікому про ту прірву не треба знати. Може навіть і легкодуха вона така тому, що…
Та, мабуть, уже ця научка з Арсеном Олександровичем приведе її до тями. А ті юнацькі усякі проблеми справді тепер виглядають смішно. Був такий час, що всі в петлюрівський рух утяглися. А якби шваґер жив, то сам би побачив, що то — нікому непотрібна ретроґрадна романтика в них усіх говорила, а не задивлення вперед. Тепер, мабуть, був би директором машино-тракторної станції. Павло їй тоді зовсім ясно й назавжди втлумачив. Всі передові люди розпрощалися, перебудувалися. Ну, а як Мар’яна не знайде собі місця в житті, то сама винна, що не може перебудуватися… З нею часом уже так тяжко було, що не ставало про що говорити.
І на самоті з перекладами, в життьовій павзі, у сподіванні свого відновлення — ставить Васанта недоставлені крапки…
Для неї доба романтики минула.
XV
Чогось такі дикі думки часом у голову приходять. Про людську солідарність. Десь за полярним колом гинуть люди — і люди ж усе зробили, щоб їх урятувати.
А тут серед них гине самотою людина від морозного подиху мовчання, — і ніхто й пальцем не поворухне. Ця людина могла б бути незабутньою громадянкою батьківщини, але вона скручується, плющиться, і всі можливості її плющаться, всихають. І чому?
На компроміс, як видко, не піти Мар’яні. Фальш, найменший фальш роз’єднує стосунки, що нав’язуються. Як тільки забренить хоч слабенька нотка фальшу — вона відскакує від людей, і тоді вони відскакують від неї. Такі закони її істоти, такі шляхи її буття.
То нащо жити? Померти треба. Не тікати від життя, не мститися безглуздо, ні! А припинити муку, оцей тягар. І чесно розплатитися. Доти брати від світу, доки хоч чимось корисна, доки хоч наміряєшся…
Мар’яна плаче? Їй шкода свого життя, що так жагуче починалося й таким пшиком вивершилося?
От знов зима в цій кімнаті надходить. Які перспективи? Та буде ще одна, й ще одна — і так без кінця: безрадісно, порожньо.
Що це потрібно людині, щоб їй було задовільно? Сім’ї не хоче Мар’яна, чоловік, бувши тут, теж непотрібен. Здається, заважав би.
Слава каже, що Мар’яна ставить собі неосяжні завдання. А що вабить її тепер? Нічого. Обтяжує все, все. Захоплювалася ще вчора килимом, майбутньою канапою, хатнім затишком, а буде це чи не буде — так само страшно.
Страшно, саме страшно! Самої себе, тієї невидної стіни, що відгороджує її від світу такого, який даний усім. Усі беруть його і світ бере їх, вони творять цикл свій. А ця — заворожена, не підступить до неї ніщо, ні взад, ні вперед, стоїть на місці.
Мар’яну дедалі так опановує пригноблення, що вона навіть не тямить, що робить, що їсть, і чи їсть. Десь бродила, щось робила — все це неважливе… А як береться до якого діла, то із скрайнього примусу.
Та й думати може тільки в одному напрямку. Як же це так? Колись саме це й справляло їй легкість та радість — відчувати свою відмінність від усіх. А тепер — тепер страшно, бо несила нести на собі цю безплідну долю. Бо її призначення — не споглядання чужих доль, а її власна кип’яча. І от цього нема. Життя ж Мар’янине повинне бути найбагатшим, найяскравішим романом з усіх прочитаних…
Злидень мріє!
XVI
Снігова облямівка додавала жалоби й так сумному краєвидові позаміських яруг, пісків та горбів, ледве приличкованих бідною рослинністю.
Васанта вже проминула Батиєву гору й прямувала до якогось гайка. Не було навіть у кого запитати, жадної хатини, жадної будки. І де тут знайти ту транспортну контору? Далебі, проблукає день, нічого не знайде й тут у полі десь доведеться заночувати. Вже смеркає.
Васанта тоскно розглядається довкола й не може нічого з собою зробити. Хоч би заплакати, а не так дубіти, хоч би із самою собою оплакати батькову смерть.
Востаннє бачила його місяців зо два тому і, як завжди, тільки погиркалися, батько пішов від неї ненависний, вона лиха зосталася.