— І правда, — кипить він, — правда, дійсно — жидлик! Всі ж вони жидлики!
Це був вибух люті, люті безсилої, зі слиною на вустах, тієї захованої люті, з якою вбійник, що підкрався ззаду, б'є свою жертву ножем у спину. Це вже була ненависть не до "жидликів", а до комсомолу, і, мабуть, сам Базилевич знав це, але глибоко таїв у собі і ненависть, і цю думку. Він хотів лишитися в комсомолі, боявся виключення, бо це могло кепсько відбитися на його службовому стані та й в армії… хто його знає як… Коли буде комсомольцем та пролізе якось до партії, то і в армії буде згодом якимось начальничком. А на той же рік уже, певне, ніякої відстрочки не буде — доведеться йти…
Такі думки лізли Базилевичеві в голову, коли він повертався з зібрання. Саме тоді його догнала Наталя. І обидва пішли поруч.
Ішли деякий час мовчки. Швидко вечоріло, і в морозяному повітрі все здавалося таким чітким і ніжно-синім. Як чарівні краєвиди, пролітали яскраво освітлені сліпучі трамваї, металевим тембром вигукував на розі біля собору гучномовець.
Два місяці минуло з того часу, як востаннє проводив Базилевич Наталю. З того часу він її бачив тільки на осередкових зборах, і вони майже не розмовляли між собою. Після випадку в сквері, коли Наталя ображена пішла від нього, Базилевич намагався взагалі уникати будь-яких розмов із нею, так само, як і вона з ним. Сьогодні розмова у них теж не клеїлась. Догнала його Наталя просто випадково, вертати або обминати було запізно та й ніяково, і от обом довелося знову йти поруч.
Розмова спочатку крутилася навколо колишніх, сторонніх речей. Потім Базилевич запитав про Колю, як йому живеться в армії, чи часто він пише звідти листи. І тут сам згадав, що й досі не написав до Колі жодного слова, незважаючи на свої обіцянки писати.
Далі розмова набирала жвавості, зникло почуття ніяковості. Базилевич почав жартувати, і Наталин сміх дзвінко затарабанив у слухові перетинки.
"А вона така ж, як і раніше, — думає Базилевич. — Ах ти ж люба, мила Наталочко!"
Йому приємно було в вечірніх морозяних сутінках іти поруч із цією стрункою веселою дівчиною, до якої був у нього якийсь потяг. Базилевич сам не раз помічав, що коли не бачить її, нічого, байдуже, коли ж почує її голос, її кроки, побачить її рівний, стрункий стан, її пукаті очі, якось солодко стиснеться на мить серце, і тиха незрозуміла тривога попливе, розіллється в ногах.
Наталя вже зовсім оговталась, їй навіть гарно було жартувати вдвох із чоловіковим товаришем, вона почувала, як ласкаво щипає її за щоки мороз, як вона червоніє від цього, і їй робилося ще веселіше.
За два місяці вона вже досить добре призвичаїлась до розлуки з чоловіком і, хоч часто писала йому листи й так само з нетерплячкою чекала звісток від нього, все ж уже зник її гнітючий смуток перших днів розстання, і вона дедалі почала частіше шукати розваги для себе і знаходити в собі хвилини безтурботного сміху й радості. Непомітно для обох підійшли до воріт будинку, де жила Наталя. Зупинились. Вона, ніби чекаючи чогось, непевно простягла руку.
— Ну?..
Базилевич нерішуче взяв її холодні пальці.
— Змерзла, Наталочко?
Сказав це й спинився. Він відчув, яка сила почуття вилилась несподівано для його самого в ці слова.
Мовчала й Наталя. Вона не зрозуміла, від чого так затремтів голос у Базилевича і чому він раптом замовк.
— Наталю, можна до тебе… хоч на хвилинку? — нарешті запитав він.
Вона, здавалося, щось обмірковувала.
— Що ж, заходь… але тобі буде в мене, певне, скучно, гляди, щоб потім не каявся.
Він весело відповів, що скучати не буде.
— Хай наші вороги скучають, Наталочко! Вороги та діди. А ми з тобою ще — цвіт, молодість, — казав він, підіймаючись нагору темними східцями.
Наталя відімкнула двері, і ввійшли. Різко вдарила в вічі після темряви електрика. Кімната була велика, але дуже вбого обставлена: стіл, два стільці, в кутку ліжко-дачка — і все. На підлозі якась ряднина замість простилки.
Базилевич згадав свою затишну й гарно, навіть комфортабельно мебльовану кватирку з двох кімнат, і йому чомусь стало до болю жалко Наталю. Він мовчки сів на стільця.
— Ну, от і мої хороми! — жартувала вона. — Тепер сиди тут і чекай, поки я ось нагрію чай.
Вона тут же на столі запалила примуса і поставила на нього чайника.
Примус шипів, Наталя вешталась по кімнаті, а Базилевич якось застигло, мов кам'яний, навіть не кліпаючи очима, задивився на синій вогник під чайником. Про віщо він думав?
І тут за стіною почала грати скрипка. Ніби хтось зачепив серед тиші туго натягнену срібну струну. Вдарив звук, один, другий — і замер. Лише на мить. І враз знову розітнулась висока тужлива мелодія. Невідомий музика за стіною грав якусь сліпучо-синю далеку пісню.
Гей, ви, гори! Гей, ви, скелі, пустирі, яка глушина! Скажіть, які це гори? Ні, не гори. Мовчіть — це безмежний синій степ. Як вам не соромно — ви не впізнали України!
Ви чуєте сопілку, ви бачите старого чабана й отару овець. Це все — далеко і все завіяно, все — синьо, і вівці здаються тільки маленькими і, мабуть, рухливими крапками. Немає кінця. Немає краю.
Подивись: там десь небо впало на обрій — і там, мабуть, кінець. Ходім! Поспішай, брате! Ах, пусто, завіяно, синьо! А ти ж казав про незнаний гуркіт, про скрегіт заліза? Де ж твої рейки крицеві, твої гули, твої димарі димограєві? Де, брате? Стоїш ти, схилив голову і мовчиш. Де, брате? Мовчиш і не знаєш сам. Стоїш, а ноги твої давить земля, і чоботи твої важкі, юхтові, барвінок обплутав, чебрець пов'язав, як зеленими ланцюгами. І от стоїш ти закутий, розгублений між мурів кам'яних, і благаєш: "Пусти…" Хай тебе доля пустить, брате!..
Музика за стіною грав. Уже не одну, не дві срібні струни натягнено — скільки їх! Хіба можна впіймати? Тисячі їх бринять, дзвонять, захлинаються. І раптом — що це? Луснув звук, урвався, впав. Фальшивий звук! Фальшива, непевна струна!
— Ах! — несподівано вирвалось у Наталі. Замовк за стіною невідомий музика. Здригнувся Базилевич. Смертельна туга раптом обхопила його. Він озирнувся навколо, хитнув головою, ніби хотів її вдержати під страшною вагою тяжких, як величезний молот, тяжких дум.